3 лютого, себто сьогодні, але в 1929 році була створена Організація Українських Націоналістів, і наслідки цього ми бачимо в добу сьогодення: першими на фронт ще в 2014-му пішли ті, хто вважає себе ідейними спадкоємцями Коновальця, Бандери і Шухевича. І, звісно, ці люди мають право так себе називати, і платять за це право найвищу ціну – життя. Чимало-хто вже, на жаль, заплатив… А проте, давайте не про сумне – його і так скрізь так багато. Зрештою, справа тих, хто засновував ОУН на першому з’їзді у Відні – жива і невмируща, отже, для притомного українця 3 лютого має бути святом. Це я не про застілля, звісно, і не про вихідний, яких у нас і так більше, ніж потрібно навіть для мирного часу – для великої війни й поготів. А про відчуття величі цього дня і жагу бути хоч трішечки співпричетним до Чину Великих Лицарів. Бодай трубадуром, бодай волонтером, бодай інженером, бодай капеланом – аби не шаманом. Ким-завгодно, але прокидатися і засинати з думкою: що сьогодні зроблю/зробив для Української Справи. Прокидатися і молитися, засинати і молитися. І молитва ця, беззаперечно, християнська. Все інше – не працює. Чому так – розповім далі. Військових інженерів, до речі, неньці Україні катастрофічно бракує (це я вам кажу, щоб ви підсказали дітям абітурієнтського віку, куди йти вчитися). Капеланів на фронті, зауважте, теж не вистачає. А чому – ви зрозумієте самі, якщо дочитаєте цей текст до кінця. Спойлерую, що з тієї ж причини, чому досі окуповані окремі райони Харківської області, УПЦ МП (тобто філія РПЦ ФСБ в Україні) має фінансово-податкові преференції, скажімо, в місті Києві, на 1076-ий (!) день великої війни, відкритий російський агент і аферист найвищого штабу Паша Мерседес досі на свободі і трахає семінаристів, а Вадим Новинський (справжнє прізвище Малхасян) продовжує отримувати лізензії на видобуток газу в нашій державі, заробляючи рік у рік десятки мільйонів доларів лише на тому.
Символічно, що так само 3 лютого, але вже 1979 року, в селі Вовкове (символічна назва) Іванівського району Одещини побожна жінка з символічним ім’ям Віра і не менш символічним прізвищем (читайте вголос!) Богданюк народила хлопчика Сергійка, якому Всевишній обрав особливу місію. Минуть роки, хлопчик виросте і знову ж таки в лютому (правда, не третього, а двадцять другого) в Києві дізнається, що на нього з полюють декілька диверсійно-розвідувальних груп водночас ГРУ і ФСБ РФ (в цілому ці структури десятки років жорстко конкурують між собою, але тут намагались об’єднати зусилля – настільки важлива задача, санкція так би мовити не з якоїсь веж Кремля, а як кажуть з самої гори, а можливо, точніш ймовірно була навіть не санкція, а прямий наказ директора болота). Полюють з особливим завзяттям – настільки цінна жертва може бути для нашого ворога. Інформацію, крім вітчизняних, підтвердили американські і британські спецслужби.
Певно, він здогадувався, що рано чи пізно так і буде. Сергійко, як ми вже знаємо, виріс і вже давно не Сергійко і навіть не Сергій Петрович. У грудні 2007 року він зрікся свого імені (навіть не знаю, чи його хтось зараз так називає – хіба, може, мама Віра?), радше мирського імені, бо взяв чернецтво з ім’ям Єпіфаній. Двоє не чужих його серцю людей спочили у молодому віці за загадкових обставин. Обидва – палкі й гіперактивні борці із засиллям УПЦ ФСБ в Україні. Автору пощастило встигнути познайомитись з ними обома, і, повірте, це були люди дивовижної життєвої бадьорості. У грудні 2005-го (за два роки до чернецького постригу Єпіфанія) помирає сорокасемирічний митрополит Рівненський і Острозький Даниїл (Чокалюк). Він став особливим ворогом для Москви ще у 1990-х, коли від імені тодішньої УПЦ Київського Патріархату, володіючи грецькою мовою, літав до Константинополя на переговори з Вселенським Патріархом Варфоломієм, добиваючись Томосу про Автокефалію Української Церкви ще в ті роки. Тоді не склалося, але справа його була живою, і коли на млин історії замість води полилася кров – цей млин зарухався значно швидше.
Мабуть, 3 лютого 2019 року кир Даниїл на небі тихо посміхнувся… Разом з ним до Вселенського літав на той момент народний депутат-націоналіст Василь Червоній. У 2009 році московський лжепатріарх Кіріл оголосив, що здійснить візит на Рівненщину д метою відвідати свою ставропігію в Корці (запам’ятайте, будь ласка, цей населений пункт – ми туди ще приїдемо). Червоній відповів, що не дасть брудному ФСБшнику Гундяєву топтати святу волинську землю. Рівно за місяць до візиту лжепатріарха Василь Михайлович загинув під час риболовлі начебто від удару блискавки. Скажіть, будь ласка: ви самі в це вірите? Чи може це тепер мода така – називати блискавкою електрошокер. В ймовірне отруєння митрополита Даниїла віриться все ж більше…
Третього лютого українські ортодокси вшановують пам’ять зокрема Рафаїла Заборовського. Учень єзуїтської школи, що пройшов шлях від Савла до Павла – від проросійського угодництва до відновлення і вдосконалення української традиції в найскладніший час для нашої нації – від поразки гетьмана Івана Мазепи до першого видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Час, коли московити вже вважали нас переможеними остаточно. Во віки віків. Час, коли вони думали, що нас уже немає. І до ревного християнина Івана Степановича, і до засновника першого після понад сторічної перерви українського братства Тараса Григоровича ми ще повернемось, а згаданий митрополит Київський і Галицький Рафаїл закарбував своє ім’я в історії золотими літерами, керуючи з Божою поміччю будівництвом Великої Лаврської дзвіниці (мова про Києво-Печерську Лавру, хто не знає), а також другий поверх Староакадемічного (Мазепиного) корпусу Києво-Могилянської академії. А ще Рафаїл Заборовський всім серцем і ділами пошановував Софію Київську – одну з головних святинь світового поавослав‘я, тисячолітні стіни якої пам‘ятають десятки спроб болотяних рускоязическіх скорити українців, во віки віків закувавши в кріпацьке ярмо. Була нарешті добудована дзвіниця Софії (починав, що символічно, якраз Мазепа, і справа його була і є жива); проведена велетенська робота з реставрації; доробили Будинок митрополита – розкішний хай і не великий палац, а такої краси в Україні, на жаль, мало; виготовили грандіозний софійський іконостас – визначну пам’ятку українського (ще кажуть: мазепинського) бароко – до речі, завжди показую його іноземцям в Києві і вам, дозвольте, пораджу, бо це вражає. У лютому 2022 року,стало відомо, що Софія Київська є об’єктом прицілу російської ракети. Лжепатріарх Кіріл це благословив, як і благослови вбивати український дітей, рекомендуючи «робити це з любов’ю».
Але – повторилось диво: Всемогутній Господь відвів кацапську ракету від тисячолітніх стін. Це було вже! У 1941 Путін, ой, вибачте, Сталін збирався перетворити на купу каміння цей величний храмовий комплекс. Радянський офіцер отримав завдання замінувати підвали й підірвати Софію, в крипті якої і був похований Рафаїл Заборовський… Згодом підірвали дзвіницю Лаври, приписавши німцям, що дивно (зазвичай всі свої гріхи вони традиційно списують на українців, як, скажімо, на Рівненщині перевдягнуті НКВДисти у формі вояків ОУН-УПА вбивали, грабували, ґвалтували і калічили – очевидцем того, наприклад, в селі Сапожин був чоловік моєї бабусі Мечислав Скибінський). Ще раніше, у 1936-38 роках, московити знесли Михайлівський Золотоверхий монастир. Єдиним вченим, хто тоді відмовився підписувати акт про «необхідність знесення», був Михайло Макаренко – першовідкривач роменської і маріупольської археологічних культур. Символічно, що маріупольської – запам‘ятайте, будь ласка, а чому – скажу згодом, не варто спішити, коли розмовляємо про те, що формувалося понад тисячу років.
Михайла Омеляновича Макаренка за цей вчинок патріота і християнина заарештували і закатували до смерті в Томській виправно-трудовій колонії №2. Себто це теж наш святий мученик. За двадцять років до загибелі, Макаренко, цілком успішний русостоличний науковець, повернувся з Петербургу в Україну, дізнавшись, що Україна здобула незалежність, й отримав громадянство УНР. Прийнято вважати, що в той період національно-визвольних змагань наша держава отримала поразку і як наслідок – окупацію монохромними московитами, Голодомори та репресії – в силу лютого розбрату між українськими патріотичними діячами тих часів. Це правда, а проте основна причина втрати державності була в іншому – така сама, що й процвітаючого бізнесу російського олігарха Новинського на 1076 день великої війни, сороміцьких походеньок Паші Мерседеса (!) на (!) свободі (!), незважаючи на фактично доведену державну зраду, рік крові величезної кількості жертв навколо нас, жахливої бідності в навдивовижу багатій природними ресурсами країні, катастрофічної кількості суїцидів та абортів. Причина ця – дефіцит віри.
«Борися, що є сили, щоб не втратити віри своєї…» – вчить апостол Павло свого учня Тимотея, якого любить як сина. Святому Павлу відрізали голову в часи Нерона (нічого не нагадує?). Тимотея – забила камінням розлютована юрба християноненависників. Але віри їхньої вбити не змогли, тому справа їхня жива. Натомість дефіцит віри породжує дефіцит сили. «Навіть серед найбільше несприятливих обставин нам не треба закладати рук чи то попадати в зневіру. – скаже полковник Євген Коновалець на першому з’їзд ОУН у Відні 3 лютого 1929 року, а затим продовжить думку, – …як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як жеж будемо мати силу, тоді вийдемо переможно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба».
3 лютого 2014 року до мене в офіс на Лютеранську заїхав ревний християнин і націоналіст Микола Коханівський. Точніше, мабуть не заїхав, а зайшов, позаяк офіс знаходився в кількасот метрах від намету-штабу очолюваної ним сотні «ОУН імені Євгена Коновальця» Самооборони Майдану. Ми проговорили до ранку. Здається, ти взагалі нічого не боїшся, спитав я. Може, воно і так, відповів Микола, але – ні. Боюся. Бога. Більш нікого. А страх перед усім іншим долає віра. Ти ж читав Євангеліє від Матвія?Коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: перейди звідси туди, то й перейде вона, і нічого не матимете неможливого. Як справжній християнин Коханівський не визнавав російської мови і Великої Схизми, бо це джерело розбрату і певно одна з найбільших проблем християнства вже майже тисячу років. Молився він і з протестантами, а я бачив Миколу в Миколаївській греко-католицькій церкві на Аскольдовій могилі. Переживши захист Донецього аеропорту та інші важкі бої, віддавши зрештою цій п’ятисолітній (чому згадую саме такий термін – пізніше) війні на вівтар останні десять років свого життя, Микола загинув влітку 2024-го лицарською смертю святого мученика. Його рано чи пізно канонізують, сказала мені красива жінка у чорній хустині на прощанні з ним у Михайлівському Золотоверхому монастирі – тому, який знищили більшовики, але відбудували вже в роки незалежності. Зараз це кафедральний собор Православної Церкви України.
3 лютого 2019 року там відбулась святкова служба. Інтронізація предстоятеля ПЦУ Блаженійшого Єпіфанія в день його сорокаріччя. Після понад трьохсотлітнього ярма нарешті відбулась законна з точки зору канонічного права Українська Церква (УПЦ ФСБ, якщо ви не знаєте, самозванці й брехуни). Напередодні інтронізації в Києві трапився зовсім не типовий злочин. На подію, зрозуміло, з’їхалось чимало цікавих гостей. Наприклад, єпископ Вавилонський (як звучить!) від Александрійської православної церкви. Зі Святої гори Афон прибув настояль одного з найдавніших Ватопедського монастиря ігумен Єфрем. Ввечері старець вийшов прогулятися і був викладений біля готелю «Fairmont» на Подолі охороною Новинського на чолі з колишнім головою СБУ, громадянином Росії Ігорем Дріжчаним…
Далі буде
