Нещодавня заява голови німецького оборонного концерну Rheinmetall Арміна Паппергера про затримку будівництва заводу Rheinmetall в Україні з виробництва 155-мм снарядів через бюрократичні перепони стала холодним душем для українського суспільства. Поки аналогічне підприємство в Німеччині вже функціонує та випускає боєприпаси, завод Rheinmetal в Україні, від якого залежить наша обороноздатність, загруз у паперовій тяганині. Будемо реалістами: це не «прикрий інцидент». Ситуація стала наслідком глибокої системної хвороби, що роз’їдає українську економіку та ставить під загрозу наше майбутнє.
Бюрократія ефективніша за зброю: чому досі не працює завод Rheinmetall в Україні
Кейс з заводом Rheinmetall в Україні є хрестоматійним прикладом того, як працює українська бюрократична машина. За словами Паппергера, проблема не у відсутності фінансування чи технологій, а в нескінченних дозвільних процедурах: від зміни цільового призначення землі до узгодження проєктної документації, підключення до мереж та отримання численних ліцензій і дозволів. Кожен місяць такої затримки — це втрачений час та колосальні додаткові витрати на оренду, зарплати, комунальні послуги. Вони, звісно ж, лягають на плечі інвестора. Тому, завод Rheinmetall в Україні з кожним місяцем бюрократичної тяганини коштує дорожче і дорожче інвестору.
Ця проблема стосується не лише великих оборонних підприємств. З подібними викликами стикається і малий бізнес. Яскравим прикладом є історія закарпатського бренду сидру «Монбар», заснованого Яною Матвійчук. Щоб отримати ліцензію на виробництво вартістю 2000 гривень, підприємцям довелося чекати понад пів року та пройти декілька кіл бюрократичного пекла. Якщо для виготовлення простого напою потрібні такі надзусилля, можна лише уявити, які перешкоди доводиться долати для запуску складного оборонного виробництва — заводу Rheinmetall в Україні.
Бідність або диктатура?
Проблема бюрократичного зашморгу актуальна не лише для України. Насправді вона є частиною глобального протистояння між демократичним Заходом та блоком східних диктатур, до якого входять Китай, росія та Іран. Саме тому багато західних експертів та політиків, і чинний президент США Дональд Трамп закликають повернути виробництво з Азії назад до США та Європи, щоб зміцнити власну економіку та зменшити залежність від геополітичних опонентів.
Проте цей заклик супроводжується похмурим прогнозом опонентів: мовляв, західному суспільству доведеться готуватися до збідніння. Аргумент простий: товари, вироблені в США чи ЄС, будуть значно дорожчими через вищі зарплати. Більшість ліберальних держав (в яких політичну погоду регулюють ліві економісти, соціалісти, неокомуністи і навіть частина центристів) пояснюють це тим, що населення Заходу звикло до високих зарплат.
Американські виробники прямо кажуть: iPhone, зібраний у США, коштуватиме не 1000, а 3000 доларів. Це лише показовий приклад. Зростуть у ціні всі товари, які зараз імпортують з Азії: від засобів гігієни до промислового обладнання. Це запустить «принцип доміно». Середньостатистичному громадянину доведеться збільшити витрати на базові покупки, а від деяких навіть відмовитись.
Теоретично вибір, який пропонують суспільству, виглядає жорстоко: або необхідність «затягнути паски», або залежність від диктатур. Очевидно, що від першого варіанту влада не отримає політичних козирів. Саме тому залежність продовжується. Та чи справді причина в цьому?
Австрійська школа проти чиновників
Згідно з поглядами австрійської економічної школи (яку сформували Людвіг фон Мізес, Фрідріх Гаєк, Мюррей Ротбард та інші науковці), дилема «бідність або залежність від диктатур» — хибна. Справжня причина високої вартості виробництва на Заході — не у високих зарплатах, а в тому, що західні країни самі себе «задушили» надмірною регуляцією та арміями чиновників.
І якщо лідери Заходу справді хочуть повернути виробництво на свою територію, їм потрібно не лише наказувати заводам «повертатися додому», а й системно зменшувати бюрократичні бар’єри. Інакше навіть найпатріотичніші компанії вважатимуть такі плани абсурдом.
Замість того щоб дозволити бізнесу швидко й ефективно створювати нові продукти та робочі місця, держава перетворює кожен крок на виснажливий квест. Чиновникам вигідна система, в якій вони все контролюють, розподіляють бюджети та насолоджуються комфортними умовами й гарантованими пенсіями.
Україна «успішно» перейняла цю модель та посилила її, адже ми були в СРСР де був тотальний контроль бюрократів за всіма сферами життя. Тож зарегульованість в Україні навіть сильніша, ніж в країнах Заходу, бо наслідки радянської економіки в Україні не подолані. В Україні на радянський соціалізм були накладені елементи капіталізму.
І хоча в Україні загальний рівень життя нижчий, зарплати держслужбовців, суддів та прокурорів вражають навіть за європейськими мірками. Середня зарплата у державі становить близько 24,5 тис. грн, однак окремі держслужбовці, судді та прокурори отримують у кілька разів більше — від 60–100 тис. грн у топових держорганах до 430 тис. грн на місяць у судах. Пенсії суддів сягають 390 тис. грн, прокурорів — 219 тис. грн, що в десятки разів перевищує середню пенсію по країні (5,8 тис. грн).
Тож в Україні така ж проблема: чиновники створили власний вимір, який підтверджує їхню значущість та незамінність. Тому ліцензування, довідки, дозволи, реєстрації — значна частина бюрократичного світу, який заважає розвиватись бізнесу але допомагає комфортно жити численним бюрократам. І те, що стратегічно важливий завод Rheinmetall в Україні досі не відкрився, чиновників хвилює мало: хай там як, свою зарплату і пенсію вони отримають
Перемогти бюрократію, щоб перемогти у війні
Реальність така, що бізнес та ініціативні люди здатні самостійно створювати доступні товари, нові технології та робочі місця. Для цього потрібна лише одна умова — свобода від бюрократичного тиску.
Доки гори паперів та нескінченні погодження залишаються головною перешкодою для інвесторів (українських чи іноземних), ми не зможемо перемогти ні в економічному, ні у воєнному протистоянні. Бюрократія — це той фронт, де Україна та весь західний світ можуть зазнати поразки ще до початку вирішальної битви. Якщо ж вдасться зруйнувати ці паперові мури, перемога над східними деспотіями стане неминучою, а економічне процвітання — реальним.
