Коли ми говоримо про занепад Римської імперії, уява найчастіше малює орди варварів, що руйнують величні міста та витвори мистецтва. Це наратив, який ми засвоїли на шкільних заняттях з історії. Однак сучасні дослідження все частіше вказують на іншого, менш помітного, але значно більш руйнівного ворога Давнього Риму — внутрішні фінансові «віруси». Надмірна бюрократія, непосильні податки та — як наслідок — масове ухилення від них стали тим токсичним коктейлем, що отруїв економіку імперії. А занепад розкішного мозаїчного мистецтва — яскраве свідчення цього повільного колапсу. Римська імперія занепала через бюрократію і податки.

Римська імперія: бюрократичний тягар для аграрної економіки

На початку IV століття н.е., за часів імператора Діоклетіана, державний апарат Риму роздувся до небачених масштабів. Кількість імперських чиновників подвоїлася з 15000 до 30000 – 35000 осіб (і це не враховуючи військових).

Тут можна іронічно посміхнутись, адже в сучасних державах армія чиновників в десятки чи навіть сотні разів більша. А тут мова про колосальну Імперію! Проте будемо зважати на історичні умови. Економіка Давнього риму була аграрною, а ефективність виробництва — вкрай низькою. Значна частина торгівлі велась методом бартеру, який не можна було ніяк простежити чи оподаткувати. Тож утримання такої ватаги імперських бюрократів було колосальним тягарем для тих часів.

Для порівняння: якщо на початку імперського періоду був приблизно один імперський чиновник на кілька десятків тисяч жителів, то в пізній імперії лише в одній провінції — в Єгипті — один імперський «держслужбовець» припадав вже на 5 000 – 10 000 осіб.

Це створювало абсурдну ситуацію, влучно описану сучасником Лактанцієм: «споживачів податків стало більше, ніж платників».

А скільки насправді було чиновників в Римі? Забули про рабів і магістратів

Офіційна цифра у ~30–35 000 бюрократів, що наводиться в дослідженнях для IV століття, зазвичай враховує лише імперських чиновників, які працювали в структурах діоцезів, префектур та центральної влади. Але це лише верхівка айсберга.

Ми часто забуваємо, що Римська імперія складалася з тисяч муніципалітетів, міст, колоній — усі вони мали власні місцеві магістрати, обрані або призначені з місцевої знаті (децуріонів), а також муніципальних рабів, які виконували роль писарів, скарбників, архіваріусів, охоронців тощо. Це була найнижча, але масова ланка адміністративного механізму. Наприклад в римській провінції Іудея був намісник імператора Понтій Пилат та його адміністрація, але ще адміністрація царя Ірода, Синедріон. Тобто, було фактично 3 адміністрації.

«Якщо врахувати муніципальну бюрократію та імперських і муніципальних рабів, не виключено, що загальна кількість чиновницьких посад в імперії щонайменше сягала понад 100 000 осіб», — зазначають дослідники.

А для економіки з низькою продуктивністю, де левова частка населення жила з обробітку землі, де в розрахунках переважав бартер, утримання такої кількості непрацюючих у виробництві людей ставало не просто тягарем — це була система, яка з’їдала саму себе.

Податковий зашморг та корупція

Щоб утримувати роздутий штат чиновників (як для тих часів) і армію, Діоклетіан ввів нову податкову систему, відому як capitatio-iugatio. Вона жорстко прив’язувала податок до землі (iugatio) та до кожного працівника на ній (capitatio). Загальна ставка, що, за сучасними вимірами, оцінюється у 5–7% від ВВП, нам здається незначною. Так, у більшості країн, включаючи Україну вона сягає 40%. Але для низькопродуктивного аграрного господарства того часу це було на межі виживання. Зараз податкова може відслідковувати всі транзакції куплі-продажу або руху коштів, тому податки збирати легше. Також, завдяки автоматизації, принципам виробництва які вперше придумав Генрі Форд (конвеєр), станкам, машинам, продуктивність праці значно вища, ніж за часів Римської імперії, тому сучасна економіка здатна витримувати такі шалені податки, які можуть сягати до 40% ВВП країни.

Проте найруйнівнішим фактором для аграрної Римської імперії стала не сама ставка, а кричуща несправедливість її розподілу. Провінційна чиновницька еліта та самі імперські чиновники масово ухилялися від сплати податків, використовуючи корупційні схеми та юридичні лазівки. Майно тих, хто хотів платити менше податків переписували на родичів чиновників, що мали податкові пільги, фактично виводячи величезні активи з-під оподаткування (нічого не нагадує?). У результаті весь фінансовий тягар лягав на плечі дрібних землевласників та селян, і це лише посилювало соціальну напругу та підривало економіку зсередини. Зрештою це й призвело до знищення імперії.

«Розбита економіка» Риму в уламках мозаїки

Занепад економіки неминуче вдарив по мистецтву. Мозаїка, що була символом статусу та багатства власників приватних вілл, почала стрімко деградувати. Якщо в періоди економічної стабільності майстри створювали складні, натуралістичні сюжети з дорогих матеріалів, то після кризи III століття ситуація кардинально змінилася. Римська імперія стала менш гламурною.

На зміну детальним сценам прийшли прості геометричні орнаменти, що вимагали менше майстерності, часу та більш дешеві матеріали. Замість дорогих матеріалів почали використовувати, дешевші аналоги, наприклад скло замість напівдорогоцінного каміння.

Раніше історики вважали, що деградація мистецтва в Римській імперії — наслідок діяльності варварів, які оселилися на захоплених землях. Мовляв, неосвіченим дикунам було все одно, наскільки філігранно виконана мозаїка: вони лише копіювали стиль римлян, коли робили замовлення у митців. Їх не цікавили складність, колірна гама, підбір матеріалів.

Однак дослідження 2024 року під назвою «Shattered Economies» (Розбиті економіки) показало, що все більше використання уламків скла в мозаїках кінця II–III століть не було випадковістю. Це стало прямою реакцією на економічну кризу та дефіцит ресурсів в Римській імперії. Тобто, у громадян, які могли дозволити собі прикрасити віллу вишуканими мозаїками ставало менше грошей. З обмеженим бюджетом вони замовляли дешевші матеріали і витвори, які потребували менше людино годин.

Тож підйоми та спади у якості мозаїчного мистецтва чітко корелюють з фінансовими циклами імперії. Розкішні вілли з їхніми вражаючими шедеврами просто зникли, коли їхні власники більше не могли дозволити собі таке дороге рішення. Варвари тут ні до чого.

Чи були вороги Римської імперії настільки сильними?

Існує популярна теза, що занепад Римської імперії був зумовлений тим, що варвари — готи, вандали, алемани — з часом стали організованішими. Мовляв, вони перестали бути розрізненими юрбами грабіжників і натомість перетворилися на справжні держави з централізованою владою, стабільною армією та стратегією. І саме це, кажуть, зрештою й призвело до падіння Риму. Однак ця версія не витримує перевірки, якщо подивитися на історію самого Риму — особливо часів Республіки та ранньої Імперії.

Коли Рим ще не мав гігантської (як для тих часів) імперської бюрократії, коли податки не душили економіку, коли мозаїки сяяли витонченістю й багатством деталей — саме тоді Рим вів війни з найбільш організованими й потужними державами свого часу. Він переміг Карфаген — одну з найрозвиненіших і найнебезпечніших імперій античності, з її могутнім флотом, фінансовою системою та славетним Ганнібалом. Він воював із грецькими містами-державами: Афінами, Спартою, Фівами — політичними утвореннями, які мали століттями відпрацьовану військову організацію й дисципліну.

Рим підкорив Єгипет — не розрізнене плем’я, а цивілізацію з тисячолітньою історією та централізацією, регулярною армією, величезними ресурсами й інститутом фараонів. Завоювання цієї наддержави лише підтверджує той факт, що Рим знав, як перемагати сильного ворога.

Тож аргумент про нібито «нову силу» варварських королівств не витримує критики. Не сила варварів погубила Рим, а його власна слабкість. І ця слабкість була не у зовнішньому ворогові, а у внутрішньому розкладі — у паралізуючій бюрократії, фіскальному гніті, втраті економічної ініціативи.

Замість висновків

Історія занепаду римської мозаїки — наочна ілюстрація того, як внутрішні фінансові та адміністративні помилки можуть зруйнувати навіть наймогутнішу імперію. Роздута бюрократія і як наслідок несправедлива податкова система та корупція створили «ідеальні» передумови, які виснажили економіку, знищили середній клас і залишили імперію беззахисною перед зовнішніми загрозами. Навала варварів стала лише останнім цвяхом у труну, яку Римська імперія довго і старанно майструвала для себе сама.

В Україні зараз теж величезна бюрократія (кількість бюрократів всіх рівнів перевищує 1 млн осіб, а точної цифри не знає ніхто). Як наслідок всі ці бюрократи організовують собі корупцію. Це вже призвело до того, що із-за війни і безпрецедентної бюрократії бюджет України на 70% дотаційний, економіка глибоко збиткова.

Автор, Яна Матвійчук

Час великого будівництва — для кого?

Після перемоги Україну чекатиме величезний виклик — відбудова міст, інфраструктури, промисловості та житла. Цей процес уже зараз починає плануватися на найвищому рівні. Але серед багатьох “експертних” думок усе частіше лунає одна дуже тривожна теза: мовляв, українців на відбудову не вистачить, тому доведеться запрошувати робочу силу з інших країн. В першу чергу — з країн Азії, Африки чи Близького Сходу. І все це під благим соусом “толерантності”, “різноманіття” і “глобалізації”.

 

Проте чи дійсно це не обхідно? Чи не втратимо ми в гонитві за швидкою роботою своє обличчя, ідентичність, безпеку — і саму Україну?

На перший погляд, ідея іноземної робочої сили здається привабливою. Вона дозволяє швидко закрити дефіцит кадрів і знизити витрати. Проте цей підхід має низку ризиків. По-перше, значна кількість іноземних робітників створює культурні та соціальні виклики, оскільки адаптація може бути важкою, а іноді й неможливою. Україна ж потребує стабільності та єдності в період відбудови, а не додаткових ліній соціального напруження.

По-друге, залучення гастарбайтерів може загальмувати повернення українців, які змушені були виїхати за кордон через війну чи економічні труднощі. Сприятливі умови, гідна оплата і гарантії можуть стимулювати українців повернутись додому. Адже мільйони українців, які отримали досвід роботи в Європі, можуть стати саме тим потенціалом, який допоможе країні швидко і якісно відновитись.

Окрім цього, ставка на власних громадян означає інвестиції у внутрішній ринок, а не виведення зароблених коштів за межі України. Відбудова руками українців стабілізує економіку. Зарплати залишатимуться всередині країни, підтримуючи бізнес і створюючи нові робочі місця.

Чому не гастарбайтери: ризики для культури, безпеки та єдності

Історія інших країн, таких як Польща чи країни Балтії, чітко демонструє переваги ставки на внутрішній трудовий ресурс. Ці країни не лише швидко оговталися після складних кризових періодів, але й змогли зміцнити свою національну єдність, зберегти культурну ідентичність та створити міцний економічний фундамент.

Згідно з даними німецької поліції, у 2015-2016 роках, після активної хвилі міграції з Сирії, Іраку, Афганістану та країн Африки, злочинність серед мігрантів зросла на 52%. Найпоширенішими злочинами стали крадіжки, сексуальні злочини та насильницькі правопорушення. Одним із резонансних прикладів став інцидент у Кельні в новорічну ніч 2016 року, коли сотні жінок постраждали від нападів і сексуальних домагань, скоєних групами мігрантів.

У Швеції, яка прийняла велику кількість мігрантів з країн Близького Сходу та Африки, також значно зросла кількість випадків насильницьких злочинів. За статистикою шведської поліції, мігранти становлять непропорційно велику частку серед підозрюваних у насильницьких злочинах, включаючи зґвалтування та грабежі. В результаті цього деякі райони міст, такі як Мальме або передмістя Стокгольма, отримали репутацію небезпечних «зон ризику».

Франція стикається з подібною ситуацією вже багато років. У передмістях Парижа, таких як Сен-Дені, високий рівень мігрантського населення супроводжується підвищеним рівнем злочинності та формуванням кримінальних угруповань, що значно ускладнює роботу правоохоронних органів і загострює соціальні конфлікти.

Ці приклади свідчать про те, що неконтрольоване залучення робочої сили з Глобального Півдня може спричинити серйозні проблеми для України, яка потребує безпечної та стабільної обстановки для відновлення після війни. Замість масової міграції варто зосередити зусилля на створенні умов для повернення власних громадян, які працюють за кордоном, і максимально використати внутрішній потенціал країни для її успішного та безпечного відновлення.

Отже, перед Україною стоїть вибір: короткочасна вигода або довгострокова стратегія національної єдності та процвітання. Ставка на українців — це не лише економічний, але й глибоко патріотичний вибір, здатний забезпечити сильну та стабільну державу для майбутніх поколінь.

 

Сьогодні часто можна почути фразу “світ правішає”. Я не впевнений на сто відсотків, що цей факт можна вже констатувати, проте не можна не визнавати очевидні “праві” тенденції, які сьогодні спостерігаються в більшості країн так званого вільного світу. Вільного – це дуже важливо, адже це відродження є природною реакцією на численні тоталітарні прояви неоліберального суспільства, які сприймаються людьми як загроза власній свободі або/та ідентичності.

При цьому, людина не завжди здатна чітко визначити та  артикулювати для себе ці загрози, що є цілком зрозумілим в умовах смислової дисперсності, властивої постмодерній добі. Втім, відсутність чітких визначень не скасовує  здатність людини відчувати загрозу на інших рівнях сприйняття та відповідно реагувати. Тому людина, яка цілком лояльно сприймає зовнішні сурогатні цінності, які їй пропонуються або прищеплюються пропагандою, недосвідомо відкидає їх щойно вони вступають у колізію з її природними цінностями. І не має значення, скільки тривав цей “режим лояльності”. Те, що витікає з природи, не може бути заміщене сурогатом. Іманентне перемагає завжди.

Сучасна людина – це homo mediaticus, продукт, сформований переважною мірою споживанням домінуючих у медійному просторі наративів. Її світогляд – синкретичне плато, завалене другорядним. Значна частина цих наративів перебуває у гострому конфлікті з природою людини. Найвідоміші – антинаталізм, перверсія, цензура політкоректності, культивування пересічі, секуляризація, релятивізм. Неприйняття або недостатньо натхненне схвалення більшості з них передбачає репресію – осуд, булінг, “скасування” etc. Ці практики дедалі частіше сприймаються як тоталітарні та викликають справедливе питання: “Чому я мушу підпорядковуватись цим законам, якщо вони такими не є?”. Момент виникнення цього питання є водночас моментом випадіння людини з наративної рамки, за ним починається період усвідомленого спостереження, критичного аналізу, далі – вибіркової рецепції і нарешті саботажу або відкритого протесту. Сотні мільйонів таких точкових “прозрінь” формують ґрунт, на якому виростають світоглядні, а відтак і політичні зміни, зокрема ті, про які йдеться. Паралельно з цим відбувається усвідомлення того, що ліберальні концтабори нічим не відрізняються від неліберальних. Всі концтабори – подібні і виконують однакову прикладну функцію – утримують та нищать тих, хто не подобається їх власникам. Також стає очевидним, що втеча від умовної самотності у всеосяжне небуття – не надто гарне рішення.

Найчутливіший організм світу – ринок – це вже збагнув, і крім “правих” політичних сплесків ми спостерігаємо поступове переформатування мейнстріму – від блогосфери до Netflix, який, схоже, вже не бачить зла в нормативності і не так прискіпливо підходить до інтерсекційного квотування. І це теж – свідчення перемоги природного над сурогатним.

Отже, як не дивно, але вбити людину в людині виявилися набагато складніше попри шалений глобальний вплив на неї. І зрозуміло чому: людина – це не демографічна одиниця, але результат тяглості. Тяглість забезпечується процесами, які  не підлягають перегляду, а перегляду з очевидними летальними наслідками й поготів. Наступ на іманентне провалився. Не так багато нині гарних новин, але ця – саме така.

Сергій Іванов 

Публіцист, інтерв`юер.

Що насправді відбулось в США? Від кого насправді залежний Трамп

Трансгендерна полуничка стала маркером світової політики. Чоловік за заборону абортів, жінка – проти. ЛГБТ-розвідник програв внутрішню кулуарну боротьбу за владу, маючи найкращі стартові позиції. Адепт штучного запліднення став головним світовим медіа-лобістом його противників. Людина, яку все життя супроводжують скандали з жінками важкої долі, але легкої поведінки, стає основною іконою консерваторів по всій планеті. Вибачте, що так багато про полуничку на початку, але інакше ви б не читали далі.

За великими перемогами і великими поразками не видно маленьких поразок і маленьких перемог, якими б важливими й показовими вони не були. Люди зазвичай просто не звертають уваги на них, сфокусувавши зір і розум на глобальних процесах. Але історія вчить нас, що тактика почасти перемагає стратегію. Вибачте за нуднуватий відступ, але інакше ви не зрозумієте, про що я в цілому, а далі, обіцяю. буде цікаво.

Отже, що трапилось в головній державі світу. А Сполучені Штати Америки такими, нагадаю, досі лишаються. Найбільша економіка (хай і ослабла за останні роки), найпотужніша армія (щонайменше у плані озброєння), найвпливовіша у світі культура («Болівуд» в Індіії та нігерійський «Нолівуд» таки не можуть вирватися з тенет своєї хай і великої, а проте обмеженої територіально аудиторії) і, мабуть, таки найсильніша віра. Віра в Бога, віра в себе, віра в свою країну, віра в свою місію на цьому світі.

Глобальна перемога радикального християнства як ідеології і глобальна перемога Дональда Джона Трампа як особистості. Водночас болюча тактична поразка радикальних християн, до якої Трампові байдуже – він принаймні це ніяк не коментує. Разом з тим болюча тактична поразка Трампа, до якої радикальним християнам не те, що байдуже – певно, вони з того можуть і зловтішатися, бо показали ключовому політику світу те, що він залежний від них не менше, ніж вони від нього. А певно і більше.

Сперше про тактичну поразку радикальних християн. Штат Міссурі під час рефендуму в один день з виборами скасував заборону абортів. Треба розуміти, що Міссурі – це серце Америки. Серце правої реднеківської Америки і серце Америки в цілому. Батьківщина першого президента Джорджа Вашінготна – батька-засновника цієї політичної нації. Батьківщина Марка Твена, який для багатьох американців щось на зразок Тараса Шевченка для нас. Штат посеред континенту, який єдиний межує аж із восьмома іншими штатами водночас. Спершу це була французька колонія, продана американцям згідно Луїзіанського договору. Колонізована етнічними німцями, котрі і зараз переважно ідентифікують себе саме німцями, а не американцями (близько 70% населення). Проте це не ті німці-католики, котрі тікали від переслідувань, а протестанти-лютерани, що поїхали через півсвіту в пошуках кращої долі.

Себто авантюристи по натурі своїй. Переважно фермери – цей край і досі аграрний. Міссурі – штат, де відбулося найбільше боїв в часи Громадянської війни. Ту війну, як ми пам‘ятаємо, виграла Північ, проте аграрії Міссурівщини, котрі стояли на правих позиціях Півдня, настільки героїчно оборонялись, що їм дозволили, аби заспокоїти, ще тривалий час легально використовувати рабовласницький лад. Міссурі також батьківщина надзвичайно впливової і популярної в світі християнської течії харизматства. Концепція Сходження Святого Духа і відповідного енергійного богослужіння. Вона, до речі, виникла не в п’ятидесятницькій деномінації, як прийнято у нас вважати, а спершу якраз в лютеранській церкві.

Проте поширилась світом саме завдяки п‘ятидесятниками. Зараз чимало американців декларують себе католиками-харизматами або навіть православними харизматами, але про це іншим разом. Отже, ультрахристиянський республіканський штат скасовує заборону абортів. М’яко кажучи, дивно. Трамп мовчить. Очевидно, йому це не болить. Тим паче, його дружина Меланія Трамп, котра знову стає першою леді, в одному з останніх інтерв’ю заявила, що вона власне кажучи і не проти абортів.

Тактична поразка Трампа. Північна Кароліна. Заможний край на Атлантичному узбережжі. Один з кількох «хитких» штатів, що частіше «хитається» в сторону демократів. При тому, що теж ультрахристиянський. В тому насправді нема нічого дивного. По-перше, фактор особистості. Тут народився, жив, помер і був похований після почесного прощання в Капітолії у Вашінгтоні (вперше в історії США відбулась така церемонія вшанування релігійного діяча) певно найвпливовіший проповідник XX і початку XXI століть Біллі Грем. Тут він і проводив фактично весь свій час, крім своїх турне із закликами людей присвятити своє життя Ісусу Христу, які сам Грем називав не інакше як «хрестовими походами». Більшу частину свого життя аж до смерті Біллі Грем був членом Демократичної партії. Щоправда, двічі не підтримував її кандидатів в президенти. А підтримував республіканця Річарда Ніксона, але ще раніше – виступив проти кандидатури Джона Кеннеді, мовляв, той католик, а президентом протестантської країни має бути протестант. Після перемоги Кеннеді не мстив авторитетному лідеру громадської думки, що заважав йому перемогти, а навпаки запросив його пограти разом в гольф. Згодом вони потоваришували, Грем визнав свою помилку і до кінця життя (а прожив він, на хвилинку, 99 років) був палким лобістом міжконфесійного діалогу між різними деномінаціями християн. Себто борцем із схизмою.

Повертаючись до теми правого християнства і політичної культури в ЗСА – З‘єднаних Стейтах Америки – так ця держава називається українською у допостишевському правописі, який так ненавиділа Ірина Фаріон, тому в її світлу  пам’ять називатиму так. Та і ЗСА звучить майже як ЗСУ, що теж приємно. Відпочатку саме Демократична партія, а не Республіканська, стояла на більш правих позиціях. Перший лозунг Демпартії звучав так: рабство – основа демократії. А проте в світі немає нічого постійного, бо він, за Анаксімандром, всихає і затоплюється водою… Остаточно лівою Демократична партія ЗСА стала лише, відколи Барак Обама виграв праймеріз у 2008 році. Тому нема нічого дивного, що Грем був демократом.

Але Біллі Грем вартує окремої розмови, повернімось в багатостраждальну Північну Кароліну. Якщо минулі вибори там виграв Джозеф Байден і це стало одним з ключів до його перемоги, то нині навпаки – блискуча перемога Трампа і республіканців на виборах до Конгресу і Сенату. Одначе, це один з 11-ти штатів, де водночас були вибори губернатора. І республіканський кандидат Марк Робінсон, давній соратник Трампа, за якого новий старий президент палко агітував, з тріском програє ці вибори.

Чому так? Радикальні християнські огрупування не лише Північної Кароліни, а всієї Америки, публічно закликали Трампа відмовитись від підтримки Робінсона. Перш за все, позаяк цей кандидат не підтримує повну заборону абортів – раніше підтримував, до речі, але змінив свою позицію незадовго до виборів, очевидно, щоб сподобатися лівуватому виборцю. Крім того, напередодні всенародного волевиявлення із Робінсоном трапився страшенний скандал із сексуальним забарвленням. Як не дивно, в головній державі світу люди настільки старомодні, що досі користаються форумами для спілкування між собою.

На найпопулярнішому форумі Північної Кароліни акаунт @mlsoldr (не знаю, що це значить, soldier, себто солдат, пишеться інакше) постійно пропагував порнографію із трансексуалами, зокрема писав, що природа не є досконалою, а найкрасивіші люди на світі, з його слів, це чоловіки, котрі позбавили себе геніталій. Уся ця риторика викликала різке обурення з боку духовенства і батьківських комітетів (всі ж розуміють, що обмежити дітей від перегляду контенту 18+ в сучасному не можливо). Хтось з батьків звернув увагу на те, що дата народження в акаунті @mlsoldr і роки його служби у війську (так, і в армії не всі святі) співпадають з відповідними роками в біографії Марка Робінсона, розповіли це журналістам. І те, що це саме він, було фактично доведено. Кандидат у губернатори заявив, начебто це фейк, подав до суду зокрема на CNN, але довести протилежне так і не зміг… Тут Робінсону згадали і те, як десять років тому він сам (!) називав себе «чорним нацистом» і в інтерв’ю  розповідав цей добрий чорношкірий чоловік, як мріє «купити декілька білих рабів». А праві американці це переважно, все ж, люди білої раси. Менше з тим, Трамп не зрікся старого соратника. Радикальні християни показали, що з ними треба рахуватися: показово завалили цього кандидата, водночас голосуючи за республіканців в обидві палати парламенту і власне за Трампа як кандидата в президенти на противагу лівацькому порядку денному від Каммали Харріс.

Якщо дивитись ширше на всі ці процеси, не варто забувати, що радикальні християни на етапі праймеріз Республіканської партії більше симпатизували спершу губернатору Флориди Рону Десантісу, а затим колишній губернатору Південної Кароліни (це сусідні штат із згаданою вище Північною, раптом хто не знає) Ніккі Хейлі. Почасти не соромлячись різних висловлювань на адресу Трампа з приводу його пригод із повіями, дружби з геями, котрі це декларують (про це пізніше) і т.д. Але так склалась кон‘юнктура, що іншого кандидата у радикальних християн більше не було. Або переможе ворог, або ситуативний друг. На минулих виборах 2020 року праймеріз у республіканців не було, бо згідно політичної традиції ЗСА, праймеріз не проводять, якщо нв другий термін кандидує чинний президент від цієї партії, котрим відповідно і був Трамп. А на позаминулих в 2016-му, коли той вперше був обраний, радикальні християни до останнього (поки той не програв праймеріз, ставши другим) підтримували Теда Круза, нині переобраного сенатором від Техащини. Тед Круз сам радикальний християнин, якого згодом переконували підтримати ті, хто вилетів з праймеріз, маючи четверту і третю позицію в них – Джеб Буш (молодший брат того самого) і Марко Рубіо.

Так, той самий Марко Рубіо, що тепер очолить Державний департамент – ключову структуру в ієрархії ЗСА (живих повноважень менше навіть у віце-президента). І тут знову, вибачте, про секс. Точніше про його роль у політиці. Ще за два дні до заяви Трампа про те, що Держдепартамент очолить саме Рубіо, ЗМІ, посилаючись на оточення старого нового президента, називали головним претендентом Річарда Греннела, давнього і близького соратника Трампа, керманича Національної розвідки часів його першого президентства. Але є нюанс, який страшенно не сподобався радикальним християнам. Греннел – гей. Тут мова не про його особисте життя (в ліжко там заглядати не прийнято), а про те, що він це декларує і часто в інтерв’ю розповідає про свого цивільного чоловіка. І Трамп фактично здає старого побратима, бо має сумний досвід, що діватися від радикальних християн йому вже нікуди. Бо чітко розуміє, що без них він не переміг би. Пам’ятає сумний досвід згаданої вище Північної Кароліни. Та й паралельний процес: лідером республіканської більшості у верховну палаті парламенту за підтримки ультрахристиянських спільнот став Джон Тун, хоча особисто Трамп підтримував іншу кандидатуру – Джона Корвіна, ще одного старого соратника.

Тому зараз вже чітко видно, що президент головної держави світу абсолютно залежний від радикальних християн та їхньої світоглядної концепції. І це гратиме ключову родь не лише в американській, а й у світовій політиці. Певно, це шлюб з розрахунку. Проте і такі шлюби бувають навдивовиж надійними і тривають багато років. Але як воно буде далі – ми не знаємо. На все воля Божа. Забув про штучне запліднення, яке для для багатьох радикальних християн теж токсична тема. Його палким адептом і практиком є неймовірно впливовий принаймні на цьому етапі Ілон Маск, батько дванадцяти дітей, один з синів якого нещодавно здійснив трансгендерний перехід. Маск засудив поведінку сина, принаймні на людях, бо розуміє, що без підтримки радикальних християн бути реальною владою в ЗСА вже не можливо.

Андрій Лозовий,

художник, літератор, народний депутат VIII скликання, член Парламенської Асамблеї Ради Європи (2015-17)