Сьогодні часто можна почути фразу “світ правішає”. Я не впевнений на сто відсотків, що цей факт можна вже констатувати, проте не можна не визнавати очевидні “праві” тенденції, які сьогодні спостерігаються в більшості країн так званого вільного світу. Вільного – це дуже важливо, адже це відродження є природною реакцією на численні тоталітарні прояви неоліберального суспільства, які сприймаються людьми як загроза власній свободі або/та ідентичності.
При цьому, людина не завжди здатна чітко визначити та артикулювати для себе ці загрози, що є цілком зрозумілим в умовах смислової дисперсності, властивої постмодерній добі. Втім, відсутність чітких визначень не скасовує здатність людини відчувати загрозу на інших рівнях сприйняття та відповідно реагувати. Тому людина, яка цілком лояльно сприймає зовнішні сурогатні цінності, які їй пропонуються або прищеплюються пропагандою, недосвідомо відкидає їх щойно вони вступають у колізію з її природними цінностями. І не має значення, скільки тривав цей “режим лояльності”. Те, що витікає з природи, не може бути заміщене сурогатом. Іманентне перемагає завжди.
Сучасна людина – це homo mediaticus, продукт, сформований переважною мірою споживанням домінуючих у медійному просторі наративів. Її світогляд – синкретичне плато, завалене другорядним. Значна частина цих наративів перебуває у гострому конфлікті з природою людини. Найвідоміші – антинаталізм, перверсія, цензура політкоректності, культивування пересічі, секуляризація, релятивізм. Неприйняття або недостатньо натхненне схвалення більшості з них передбачає репресію – осуд, булінг, “скасування” etc. Ці практики дедалі частіше сприймаються як тоталітарні та викликають справедливе питання: “Чому я мушу підпорядковуватись цим законам, якщо вони такими не є?”. Момент виникнення цього питання є водночас моментом випадіння людини з наративної рамки, за ним починається період усвідомленого спостереження, критичного аналізу, далі – вибіркової рецепції і нарешті саботажу або відкритого протесту. Сотні мільйонів таких точкових “прозрінь” формують ґрунт, на якому виростають світоглядні, а відтак і політичні зміни, зокрема ті, про які йдеться. Паралельно з цим відбувається усвідомлення того, що ліберальні концтабори нічим не відрізняються від неліберальних. Всі концтабори – подібні і виконують однакову прикладну функцію – утримують та нищать тих, хто не подобається їх власникам. Також стає очевидним, що втеча від умовної самотності у всеосяжне небуття – не надто гарне рішення.
Найчутливіший організм світу – ринок – це вже збагнув, і крім “правих” політичних сплесків ми спостерігаємо поступове переформатування мейнстріму – від блогосфери до Netflix, який, схоже, вже не бачить зла в нормативності і не так прискіпливо підходить до інтерсекційного квотування. І це теж – свідчення перемоги природного над сурогатним.
Отже, як не дивно, але вбити людину в людині виявилися набагато складніше попри шалений глобальний вплив на неї. І зрозуміло чому: людина – це не демографічна одиниця, але результат тяглості. Тяглість забезпечується процесами, які не підлягають перегляду, а перегляду з очевидними летальними наслідками й поготів. Наступ на іманентне провалився. Не так багато нині гарних новин, але ця – саме така.
Сергій Іванов
Публіцист, інтерв`юер.
